За сторіччя до коронавірусу: боротьба з епідеміями в українських портах

Історія боротьби з інфекціями на теренах сучасної України, зокрема, в її портових містах, налічує кілька століть. Документи та спогади містять багато інформації як суспільство та держава намагались побороти найстрашніші хвороби свого часу. До середини ХІХ сторіччя проходити карантин в гаванях на території сучасної України мали усі судна, бо Російська імперія боялась отримати чергову епідемію. Іноді такий страх був лише причиною хіба що для силових заходів в інтересах імперії. Наприкінці ХІХ сторіччя практика обсервацій у портах стала неактуальною: стало зрозуміло, що профілактика хвороб дешевша, ніж постійні затримки суден із товаром.

Перші згадування

До середини XVIII сторіччя людство, зокрема на українських землях, знало єдиний спосіб знезаразити судно із «чумної зони» — спалити сам плавзасіб і його вантаж. Власне, саме таку назву мала книга Данили Самойловича, яку було видано 1803 року в типографії миколаївського Чорноморського штурманського училища за наслідками подолання епідемії чуми в Херсоні: «Способ самый удобный, как предъизбежать язвозачумляющихся на судне мореходном людей, экипаж судна составляющих, не предавая огню и самого судна».

Згодом медична наука знайшла, що людей та судна із «чумних зон» можна знезаражувати оцтом. Матросів не обов’язково тримати на судні усі 40 днів очікування на рейді. Їм можна дозволити зійти на берег, пройти карантин у спеціально виділеній будівлі, під наглядом лікаря. При цьому людей на обсервації утримуватиме держава за свій кошт.

Під такий комплекс заходів і будувався перший в історії карантинний режим для українських портів. У 1793 році в портах Очакова, Херсона, Феодосії та Керчі були організовані перші протиепідемічні установи, створені за зразком карантину на шведському острові Сескар. В Європі тоді «чорна чума» уже загасла, але епідемія ще тривала в арабських країнах та в Османській імперії.

Найбільше в цей період від чуми постраждав Херсон. Перші ознаки епідемії в ньому були виявлені в кінці травня 1783 року. У місті миттєво вибухнула паніка. Більш-менш багаті городяни, що не були прив’язані до державної або військової служби, кинулися геть із Херсона (позначилися пам’ять та чутки про чуму в Москві 1771 року). Херсон майже спорожнів: залишилися лише простий люд, флотські, солдати і каторжники.

За свідченням офіцера Івана Полномочного, котрий пережив чуму в Херсоні і залишив свої записки «Род и происхождение мое», в Херсонський порт «судов иностранных приходило разных много, по Днепру стояли». Далі він зазначає, що ніяких «карантинов не было и пропущали суда просто», и «турецкие суда нам привезли зло и заразу». Не виключено, що це було зроблено навмисно.

Тільки за червень-липень 1783 року по відомості «про кількість померлих заразою» числиться «служителів (військових) 385 чоловік». Про рівень смертності серед вільнонайманих робітників і цивільного населення відомостей немає, хоча кількість померлих від чуми серед них значно перевищувало число військових. Пізніше вважалося, що в Херсоні чума забрала понад 10 тисяч людей.

Взимку 1783 року епідемія нібито пішла на спад. Але з весняною відлигою 1784 року мор серед херсонців став ще лютіше. Щоранку залишилися в живих будив похоронний дзвін дзвонів Грецької церкви. А як тільки кріпосна гармата сповіщала опівдні, похоронна команда починала свій страшний щоденний об’їзд Херсона. Попереду їхав верхи козак, на піку у якого тріпотів чорний прапорець. Слідом за ним два битюги тягнули величезну плоску віз, за ​​якою йшли три каторжники, одягнені в довгі балахони з грубої матерії. На руках у них були змащені дьогтем шкіряні рукавиці з розтрубами, а в ніздрях стирчали ганчірки, змочені оцтом. Одягнувши на голови мішки з прорізами для очей, каторжники довгими гостро заточеними гаками піддягали під ребра небіжчика і кидали його на воза. Коли вона була завантажена, процесія рухалася далеко за місто, в степ, де зачумлених спалювали або закопували в землю. Бували дні, коли «віз смерті» проїздив двічі.

Великий князь Потьомкін, якому імператриця Катерина ІІ писала: «Пронесся слух по здешнему народу, будто язва в Херсоне по-прежнему свирепствует и будто пожрала большую часть адмиралтейских работников. Сделай милость, примись сильной рукой за истребление херсонской язвы», звернувся до відомого лікаря-епідеміолога, що мав досвід боротьби з чумою, доктора медицини Данила Самойловича (Сущинського): «Известное искусство и прилежание в отправлении звания вашего побудили меня вам поручить главное, по должности медика, наблюдение всех тех способов, которых употребление есть нужно ко утушению и искоренению открывающихся иногда прилипчивых болезней. Херсон, потерпевший от заразы и по соседству с турками, близкий к сему нещастию, должен быть первейшим предметом попечения вашего…»

Самойлович відбув до Херсону, де особисто оперував хворих, проводив багато досліджень, намагаючись зупинити епідемію, та кінець кінцем, як вважається, після зустрічі з молодим офіцером, капітаном другого рангу Федором Ушаковим, екіпаж якого значно менше потерпав від чуми, прийняв його пораду: «У нас тут одна работа и забота: беречь себя. Не ленись мыться, не ленись чиститься. А самое главное — изоляция, никакого лишнего общения». Після введення жорстокого карантину епідемію вдалося перемогти. Її результатом стала книга, про яку згадано на початку статті.

Іншим результатом було те, що в 1800 році в Росії ухвалили перший загальноімперський карантинний статут, нормам якого підлягали й українські порти. Протиепідемічні заходи в гаванях мали фінансувати завдяки зборам у 2% від вартості імпортних товарів, та 1% від вартості експортних. Митниця та прикордонні застави тоді були у підпорядкуванні Міністерству внутрішніх справ. Річний бюджет протиепідемічних заходів в гаванях України сягав понад 200 тисяч рублів на рік.

Перша епідемія в Одесі-Хаджибеї документально зафіксована в 1792 році. Можливо тому порт Одеси в 1794 році почали будувати одразу із Карантинною гаванню для стоянки суден на обсервації. У рескрипті Катерини ІІ Катеринославському і Таврійському генерал-губернатору графу Зубову “Об открытии свободного входа купеческим кораблям в Гаджибейскую гавань”, зокрема йдеться про першочерговість створення карантину та митниці:

           Желая распространить торговлю Российскую на Черном море и уважая выгодное положение Гаджибея и сопряженныя с оным многия пользы, признали Мы нужным устроить тамо военную гавань купно с пристанью для купеческих судов. Устроение гавани сей возложили Мы на Вице-Адмирала де-Рибаса и Всемилостивейшее повелели быть ему главным Начальником, где и гребной флот Черноморский, в его команде состоящий, впредь иметь будет главное расположение; работы же производить под надзиранием Генерала Графа Суворов-Рымниксакого, коему препоручены от Нас все строения укреплений и военных в той стране заведений, придав ему в пособие Инженерного Подполковсника де-Волана, коего план города и пристани Гаджибея утвердив, не теряя времени к возможному и постепенному произведению онаго в действие. По такому расположении, повелеваем вам открыть свободный вход в Гаджибейскую гавань купеческим судам как Нашим, так и чужестранных Держав, коим в силу трактатов, с Империею Нашею существующих, можно плавать по Черному морю, дозволяя привозить и нагружать для вывоза товары законами не запрещающие, с платежом пошлины по Черноморскому тарифу. Устроение в сем месте таможни и карантина почитаем Мы необходимо нужным; а потому и не оставьте поднести штаты оным к Нашему утверждению с сметами потребных для таможни и карантина строений. Впрочем надеемся Мы, что конечно не оставите Вы способствовать Вице-Адмиралу де-Рибасу в деле на него возложенным, всеми зависящая от вас средствами, дабы сие благое предположение Наше могло вскоре получить свое событие. 

Карантинна гавань (ліворуч) на плані Одеси німецького автора ХІХ ст. Зберігається в Єврейському університеті в Єрусалимі.

Основні роботи по облаштуванню Карантинної гавані були завершені до 1802 року: довжина причалу складала 912 метрів, акваторія гавані – 91,4 тисячі квадратних метрів. Тоді ж Одеса отримала статус портового міста. Доволі швидко від чисто «обсерваційної» функції цього молу довелось відмовитись, бо трафік суднозаходів стрімко ріс. Якщо в 1796 році до Одеси зайшло 78 суден, то в 1803 році — 500, а в 1805 році — вже 1060 суден. Відповідно, Карантинний причал стали використовувати і для обсервації, і для перевалки зерна. Поруч стояли судна «на практиці», тобто — в процесі розвантаження чи завантаження, і «на обсервації», тобто — відстоювати на карантині на випадок хвороби. Історики кажуть, що, можливо, «завдяки» такому сусідству, загалом чума приходила до Одеси ще шість разів — в 1797, 1803, 1812, 1829 1837 і 1902 роках. Найстрашніша епідемія трапилася в 1812-му.

Тодішній керівник міста герцог Рішельє спочатку запровадив в місті фактично надзвичайний стан — “сомнительное положение” — з цілим переліком протиепідемічних заходів, а потім, 2 листопада 1812 року, пішов на безпрецедентний крок, заборонивши жителям міста виходити з будинків. При цьому до кожного дому двічі в день під’їжджала підвода з водою і продуктами. Хліб, крупи, навіть листи — пошта працювала — ретельно обкурювали сіркою, м’ясо занурювали в холодну морську воду, а гроші попередньо ополіскували в оцті. По місту страшними примарами роз’їжджали на возах «мортуси» — люди в чорному просмоленому одязі, чорних масках з довгими носами, озброєні довгими гаками, якими захоплювали трупи. Мортуси звозили хворих в бараки при лікарнях, а мертвих ховали в братських могилах, пересипаючи тіла шарами негашеного вапна. Щодоби в Одесі вмирало до 20 осіб. Кажуть, того року помер кожен дев’ятий одесит… Тих, хто бідніший, ховали в районі нинішньої Водопровідній вулиці, де виросла ціла гора, досі відома, як Чумна.

Частина карантинної гавані Одеси. Фото початку ХХ століття.

Зрозуміло, що після таких трагедій протиепідемічні заходи були серед головних завдань тодішньої держави. Нагляд та виконання протиепідемічних заходів вручили так званій «карантинній частині» прикордонних військ, яка також підпорядковувалась МВС. Вона мала «медичну» та «силову» складові – так звані «карантинні брандвахти». Їх плавсклад складав 100 човнів, служили на них спеціально дібрані матроси та офіцери Чорноморського флоту. Вони займались оглядом потенційно заражених суден та охороняли будівлі для обсервації.

Керівники «карантинної вахти» мали надзвичайно велику владу: саме вони визначали строк карантину для того чи того судна, і саме їм підпорядковувались усі війська, які надсилались для оточення заражених епідемією зон. Надзвичайні умови служби ставили і надзвичайні умови для набору штату «карантинної вахти». Туди набирали людей, що відслужили не більше 10-15 років, мали добре здоров’я та відмінну репутацію. Служба в «карантинній вахті» тривала 4 місяці, під час яких службовцям було заборонено купувати нові предмети для побуту та навіть покидати межі «обсерваційних» будинків та казарм установи. На цьому тлі слабкою втіхою було те, що штат вахти по суті оновлювався на чверть кожного місяця. Під час епідемій на «карантинну вахту» покладалась функція відлову людей, що тікали із заражених зон, для чого установа набирала додаткових вільнонайманих «мисливців за головами».

Можливо тому, наприклад, Миколаєву в ХІХ столітті щастило. Епідемії відвідували місто, але вони не були руйнівними. Цьому сприяли обов’язковий карантин, споруда лазаретів, огляд суден, контроль на переправах і навіть стіна, яку дав розпорядження побудувати адмірал Грейг, яка перекривала сухопутний доступ на півострів зі сходу.

Ось як про епідемічний стан Миколаєва писав генерал-майор Н.М. Кумані (начальник Гідрографічного депо) в Морському збірнику за 1861 рік: “Говоря о климате Николаева, должен заметить, что здесь почти никогда не случается повальных болезней в той всеобщности, как это бывает в других местах. Например, здесь почти каждый год появляются коклюш, скарлатина, корь и оспа, но так – то в одном, то в другом доме или части города, между тем как ближайшие соседи подвергаются эпидемии. Самая холера в целой половине городовой части, ближайшей к Спасску, никого не поразила”.

Горе від карантину без чуми

Надзвичайні умови праці та права «карантинної вахти» на українському Півдні в чомусь стали призвідником до так званого «чумного бунту» в Севастополі 1830 року. Тоді в Криму не було чуми чи іншої епідемії, але керівництво «карантинної вахти» аж занадто перестрахувалось, і, для початку, в січні закрило в’їзд-виїзд із Севастополя на 19 днів. Із-за цього селяни із околиць не змогли підвозити в місто харчі та дрова. Через це підскочили ціни на критично важливі товари, а службовці карантинних застав отримали можливість для хабарів. «Для профілактики» людей підозрою на чуму закривали на обсервацію в печери Інкермана, чи на списані судна-блокшиви. Там люди помирали не від хвороб, а скоріше від неякісної їжі, яку ще й нерегулярно постачали.

В лютому карантин для Севастополя подовжили ще на 21 день, доступ для міста лишили тільки для невеликої кількості торговців харчами і дровами. В найгіршій ситуації опинилась Корабельна слобідка, де жили моряки Чорноморського флоту. Район цей мав славу кварталу «людей вільного життя» у важливому для імперії місті. До карантину відставні матроси мали право на вилов риби та прибережні перевезення, а жінки заробляли на життя торгівлею на міському ринку. Перехід на карантин таких заробітків позбавив, а підвіз харчів «ззовні» суттєво погіршився. Через це жителі слобідки хворіли частіше за жителів іншої частини міста. Морякам без розбору ставили діагноз «чума» і забирали на карантин, чим по суті прирікали на голод їх дружин та дітей. При цьому санітарні лікарі по-хамськи ставились до жительок Корабельної слобідки, і це стало основною причиною «чумного бунту». Приводом для нього стала смерть 27 травня 1839 року матроської вдови Зінаїди Щєглової. Влада оголосила, що ця жінка померла від чуми, тому на Корабельній слобідці подовжать карантин, хоча в цей час із Севастополя в цілому були зняті усі можливі санітарні обмеження. 3 червня мешканці Корабельної слобідки вирішили прорвати силою карантинні блокпости, це і стало «чумним бунтом» 1830 року. Покаранням бунтівників займався граф Михаїл Воронцов. Сім винуватців бунту отримали смертні вироки. Півтори тисячі осіб, зокрема 427 жінок, покарали шпіцрутенами, ще 4,5 тисяч осіб переселили в Архангельськ.

Вид на Карантинну бухту Севастополя. Зліва — Карантинний форт. Гравюра ХІХ ст.

«Чумний бунт» 1830 року не завадив поширити карантинний режим спочатку на каботаж в Азовському та Чорному морях, а потім і вглиб України, до меж Подільської губернії, яка межувала із Молдавією, в той час — володінням Османської імперії. Фактична мета таких заходів була не санітарна, а політична – імперська влада не бажала, аби підприємці України посилювали свої бізнес-зв’язки із турецькими колегами.

Прикметно, що від утримання власних карантинних профілактичних установ на Балтійському та Білому морях Російська імперія відмовилась ще в 1815 році — від нестачі коштів та щоб зняти можливі бар’єри у торгівлі із Європою. А протиепідемічний захист своєї балтійських портів Росія по суті передала «на аутсорс» Швеції, Данії та Норвегії. Ці країни видавали карантинні сертифікатии одразу і на судно, і на товар на борту, які до 1828 року приймали російські прикордонники без додаткової перевірки на місці. У 1828 році з’явилась норма, що судна із потенційно заражених зон пропускатимуть в балтійські та північні порти Росії лише після того, як моряків оглянуть місцеві санітарні лікарі. Слід наголосити, що в 1815 році Російська імперія відібрала у Швеції Фінляндію, за допомогою тодішньої імітації «референдуму» серед місцевої шляхти. Тому передачу шведам карантину «на аутсорс» можна сприймати і як такий собі «втішний приз» від росіян.

Цікаво, що судна із арабських країн та Османської імперії запливали і на російську Балтику. Але в цьому регіоні імперська влада чомусь не вирішила за потрібне вдаватись до надзвичайних протиепідемічних заходів.

Жовтий прапор на щоглі

Після програшу в Кримській війні 1853-1856 років Російська імперія мала виконувати Паризьку мирну угоду. Пункт 11 цієї угоди передбачав, що росіяни можуть мати на Чорному морі лише кораблі для берегової оборони. Менш відомо про пункт 12 цієї угоди, який дозволяв росіянам обмежувати судноплавство в регіоні під приводом карантинних заходів. Цією лазівкою росіяни скористались, аби організувати морську блокаду повсталих народів Кавказу. Із 1857 року російські сторожові кораблі почали полювати за турецькими суднами, що возили на Кавказ вогнепальну зброю, мануфактурні вироби та предмети розкоші, а вивозили зернові вантажі.

При цьому карантин в портах як протиепідемічний захід уже мало хвилював імперську владу. Наприклад, попри зусилля місцевої влади за 20 років після Кримської війни обсерваційні приміщення в Керчі так і не відбудували. Хоча в цьому була гостра потреба: до Кримської війни кримські татари активно торгували морем із Туреччиною, а після війни із турецького регіону Анатолія в Крим почали припливати сезонні працівники, по 300 осіб в добу. Можливо, місцева влада просто зрозуміла, що фізично нездатна проводити карантин для всього трафіку в порти: якщо на початку ХІХ сторіччя із чорноморських гаваней щороку виходила тисяча суден із українським зерном, то в середині ХІХ сторіччя – уже 4 тисячі. Тим більш, що за санітарними правилами зразка 1857 року судно можна було поставити на карантин не тільки після санітарного огляду, але й після опитування шкіпера та інших членів екіпажу.

На той час людство уже дійшло думки, що краще та дешевше займатись профілактикою нових епідемій, аніж регулярно стримувати розвиток світової торгівлі із-за перманентної постановки суден на карантин. Про умови санітарно безпечного судноплавства та профілактики епідемій мали домовитись ще на Першій міжнародній конференції в Парижі 1851 року. Тоді Європа якраз пережила новий спалах холери в 1848-1850 роках. Але до якихось предметних домовленостей по портовим карантинам світ дійшов лише на Десятій міжнародній конференції в Венеції 1897 року. Учасники цього прототипу ВООЗ домовились, що постійний карантинний режим існуватиме лише для гаваней Червоного та Каспійського морів. На Середземному та Чорному морях карантинні вахти замінили санітарними інспекціями. У випадку гострої потреби адміністраціям портів дозволили ставити судна на карантин лише до 10 днів. Санітарний режим під час плавання на Дунаї визначався угодою між Росією та Румунією, укладеною в тому ж 1807 році. А в 1904 році Російська імперія та Німеччина взагалі домовились вважати судна обох країн санітарно безпечними за замовчуванням.

Радянські часи: холера і КДБ

Після Першої світової та громадянської воєн в портах України довелось відновити практику обсервацій. Особливо, після пандемії «іспанського грипу»: є версія, що цю хворобу в Одесу занесли французькі війська в 1919 році. Формально, за карантинний режим в портах із 1925 року став відповідати Наркомат охорони здоров’я. Йому підпорядковувались лабораторія санітарного нагляду в гавані Одеси, та пункти лікарняного нагляду в Херсоні, Миколаєві, Скадовську, Маріуполі та Бердянську. Водночас з’явилась новація, що судно із зараженого району має перед заходом на рейд здійняти жовтий прапор, для прискорення усіх формальностей. Карантин по чумі та холері слід було тримати 7 днів, по тифу та віспі – 14 днів. Але контролювати карантин суден мали право і портові адміністрації, і митні органи та навіть ОДПУ-НКВС.

Іноді втручання політичної влади прямо шкодило інтересам судноплавства з українських гаваней. Наприклад, СРСР у 1930 році хотів домовитись із Туреччиною та Іраном про єдиний протокол санітарних заходів в портах. Мотив – стимулювання морської торгівлі між країнами, та вільні подорожі радянських мусульман на Близький Схід. Все було добре, поки прикордонники не закрили на карантин турецького міністра закордонних справ Тевфіка Рюштю Араса, хоча домовленості передбачали, що міністра не примусять проходити санітарні заходи. В підсумку, Арас доїхав до Москви, але переговори 24 вересня – 3 жовтня ніяких результатів не дали. А потім Кремль вирішив, що загравати із мусульманами більше не потрібно, тому й санітарні домовленості про судноплавство із Туреччиною та Іраном стали також не потрібні.

Епідемія холери в Одесі у серпні-вересні 1970 року призвела до, мабуть, найнезвичнішого формату карантину в порту. Вихід в море був заблокований, для обсервації використали 42 круїзних та річкових лайнери. Чи проходили ці судна подальшу дезінфекцію, невідомо.

Одеський порт. 1970-ті роки.

Спалах холери в Радянському Союзі того року був частиною пандемії, що почалася ще в 1961 році і протягом десятиліття давалася взнаки в різних країнах світу, перш за все – азійських. Пік пандемії припав якраз на 1970-й. Є дві основні версії того, як збудник небезпечної хвороби, вібріон «Ель-Тор» , потрапив на радянську територію: з Ірану через Каспій або з Індії або Пакистану на торгових кораблях. У липні спалаху холери відбулися в Батумі і Астрахані, а в серпні – в Одесі та Керчі.

Як вважає історик Едуард Андрющенко, в самій Одесі популярною була версія про те, що холерний вібріон потрапив в місто морем з Єгипту. Одне з припущень, що «нульовий пацієнт» – це радянський армійський інструктор, що повернувся з єгипетської відрядження. Також була думка, що, навпаки, винні єгипетські військові, що прибули в СРСР вчитися. На цьому тлі, як повідомляло КДБ, в місті посилились антиарабські настрої.

Загалом, з 3 серпня діагноз “холера” на території України було підтверджено у 221 людини. 20 з них померли. При цьому історик Дмитро Урсу, посилаючись на документи СЕС і лікаря, який працював в інфекційній лікарні Одеси того літа, стверджує, що 20 осіб померли в одній тільки Одеської області.

Було ізольовано 3403 контактних осіб та 62 вібріоносія. В Одесі на обсервації знаходилось 87 тисяч осіб, в Керчі – 9200. Пройшли обсервацію в Одесі 43 700 осіб, в Керчі – 5400.

Доповідна КДБ. Опублікована Едуардом Андрющенко.

Натомість, з погляду пересічних одеситів життя в карантинні мало свої переваги. Зокрема, Михайло Жванецький, який того часу був в Одесі, згадував пізніше: «Холера в Одессе имела большой успех. На коммунистическом фоне это был глоток свободы. Целый месяц можно было говорить и играть все что угодно. Партия придумала: надо поднять настроение. Откуда они это знали? Столько смеха в Зеленом театре не было никогда. Лица в Одессе стали хорошие, в городе вдруг появились продукты и такси. Перебоев с водой не было. На улицах была абсолютная чистота, не свойственная Одессе. Милиция следила за тем, чтобы мы мыли руки. Не жизнь, а красота!»

Іван Киричевський, Сергій Білоусов

Репосты:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *