Історії на майбутнє. «Вирішив, що краще буду військовозобов’язаним в Україні». Розповідь директора маріупольскої компанії «Марітайм Логістікс» Антона Шапрана

Ми продовжуємо цикл розповідей про те, як підприємства морської галузї України зустріли повномасштабну фазу війни з Росією, з якими труднощами зіткнулися компанії, що вели бізнес на окупованій зараз території. Ці історії — не про минуле. Вони про те, що відтепер кожен підприємець має зрозуміти — краще бути готовим до того, через що вже проходять інші. І про те, що уряд має допомагати тим, хто втративши все, продовжує створювати робочі місця, сплачує податки і сподівається на підтримку.

Сьогодні ми публікуємо розповідь іншого представника топ-менеджменту Маріупольської інвестиційної групи — директора ООО «Марітайм Логістікс» Антона Шапрана. Керівник розповів, як вдавалося керувати процесами без зв’язку, переєструвати компанію за два дні, зберегти колектив і фактично почати все спочатку.

«Після нашої перемоги ми плануємо відкрити новий офіс, скажімо, в Одесі»

Ранок 24 лютого я разом із колегами зустрів у дорозі — із заходу України на схід, до Маріуполя. Коли почали надходити повідомлення та новини, стало зрозуміло, що обстрілюється вся країна. У нас, маріупольців, почуття страху перед обстрілами було трохи атрофовано з 2014-2015 років. Пам’ятаю, тоді у нас у компанії був бум народжуваності. І часто, гуляючи з дитиною в парку, можна було чути вдалині гуркіт артилерії. Тоді ми вирішили не виїжджати з міста, продовжувати розвивати свою справу, і «валізний настрій» швидко пройшов. Але цього ранку стало ясно, що війна йде на великій території і Маріуполь буде однією з найласіших цілей через близькість до Росії. Потрібно було діяти, виходячи з цього.

Що болить

Близько п’ятої ранку я написав, щоб водій з’їздив до нашого офісу і забрав усі ноутбуки співробітників і все, що потрібно їм для роботи вдома, поки не буде більше ясності. Через годину я написав у чаті, що краще було б усім зібратися і виїхати хоча б на найближчі дні до безпечнішого місця, наприклад, до Запоріжжя — дорога туди хороша, а специфіка нашої роботи дозволяє працювати віддалено. Але колектив запитав: «А де зараз безпечно, якщо скрізь летять ракети?». Загалом усі, хто був у Маріуполі, вирішили залишитися, а я, навпаки, хотів потрапити до міста. Але сім’я була на дачі за містом, і я поїхав до них. Більше я у Маріуполі не був…

Тоді ж, не чекаючи на початок березня, ми виплатили усім зарплату за лютий. Поки був зв’язок, я зв’язувався зі співробітниками, які теж працювали віддалено. Пізніше ми всіляко намагалися допомагати один одному: налагодити контакти, коли не стало мобільного зв’язку, організувати виїзд. Це було окреме непросте завдання: знайти людину, яка погодиться поїхати до Маріуполя, коли усі хочуть виїхати з нього, умовити, простимулювати його заїхати на конкретну адресу після того, як він заїде за своїми рідними, друзями тощо. Бувало, що адресу беруть, потім кажуть: «Не вийшло. Там перекопано, там блокпост, там стріляли…».

Як згодом з’ясувалося, усі наші співробітники, дякувати Богу, живі, і майже усі знаходяться в різних куточках України й за кордоном. Багато хто з них має унікальні знання та навички у нашій галузі, і як тільки з’явиться можливість продовжувати роботу в якійсь формі, ми повернемося до цього.  Нажаль, двоє залишаються на окупованій території. Звичайно, боляче це знати, що вони не можуть виїхати: важка процедура фільтрації, збирання якихось документів, родичі у віці, нікуди їхати. Ми вирішили виплатити зарплату до кінця маркетингового року тим, хто більше не міг виконувати свої обов’язки — водію та морському агенту. Із тими, хто залишився у Маріуполі, ми припинили трудові відносини — не звільнили, але зарплати не платимо. Буквально днями мені надіслали фото того, що лишилося від нашого офісу. Вигорів весь поверх, все майно, що там було, або згоріло, або розграбоване.

Зруйнований офіс компанії «Марітайм Логістікс» в Маріуполі. Фото надано компанією

Прогнози та ризики

Звичайно, одразу 24 лютого «пішло» агентування, бо закрили порт. І фрахтове брокерство теж завмерло — фрахтувати судна в порт під обстрілами ніхто не збирався. І наш клієнт теж зупинив свою діяльність, та його зерно залишилося на терміналі. Залишилося лише оперування судами. На той момент у нас працювало два судна — своє та одне в тайм-чартері, і ми займалися здебільшого ними та документально закривали попередній період за іншими напрямками. Потім почав пропадати зв’язок, і у мене — за 50 кілометрів від Маріуполя, і в самому місті. Я зателефонував нашому оператору, який був у Бердянську, де зв’язок був кращим, і своєму хорошому товаришу-маріупольцю, який вже 15 років живе в Стамбулі, і сказав їм, що якщо зі мною пропаде зв’язок, то оперувати судами вони будуть автономно. Паралельно наш бухгалтер встигла авторизувати нас для управління закордонним рахунком, через який ідуть усі оплати по суднах, щоб усі дії нашого оператора з Бердянська та стамбульського партнера приймалися, як від мене.

Із другим судном нам невдовзі довелося розлучитися. Хоча ми мали можливість продовжити тайм-чартер судна на наступні три місяці, але буквально напередодні, 22 лютого, ми не домовилися з господарями про продовження тайм-чартеру. Судно під нашим керуванням зробило ще два рейси, і ми повернули його у Мармуровому морі.

Ризики та рішення

Ближче до дати передачі судна ми стали бачити зростання ринку Дунаю внаслідок потреби в судах через небажання більшості судновласників заходити до цього регіону у зв’язку з ризиками. І можна було ризикнути, але на початку березня Маріуполь вже був без зв’язку, у мене він теж пропадав іноді на тиждень. Ми ходили на гірку, залазили на вежу, щоб упіймати сигнал і отримати якусь робочу інформацію. І виникла дилема: гіпотетично ми можемо заробити на тайм-чартерному судні та нашому власному, але практично, в умовах відсутності зв’язку між співробітниками та мною, ми можемо і втратити контроль над ними та отримати збитки. Так, ми довіряємо друзям-партнерам у Стамбулі, але кожен має свою систему і модель роботи, і тому ми не стали віддавати судно на повний «сліпий» аутсорс. І ми вирішили віддати тайм-чартерне судно.

А зі своїм судном ми вчинили так: ми планували у травні розпочати його ремонт. Ми розуміли, що ситуація є невизначеною: звичні вантажопотоки зупинилися, на Дунаї були проблеми з оформленням на відхід судна з українським екіпажем. Через бойові дії, мінування і блокади у Чорному морі, санкції, що почалися, весь флот пішов на середземноморський ринок, а обсяг перевезень там залишився таким самим, через що ставки впали. Тому ми вирішили стати на ремонт раніше. До війни були варіанти: у турецькій Тузлі, у Миколаєві чи Ізмаїлі. З її початком вибору не лишилося — судно пішло на ремонт у Тузлу. І знову ж таки — з позицій сьогоднішнього дня ми бачимо, що з ремонтом можна було й почекати. Можна було попросити відстрочку у Регістрі судноплавства України на три місяці. Зараз хороші ставки в Дунаї — так, є ризики, є простої, але ставки дуже хороші. Українським екіпажам дозволили відкривати кордон — і заходити до цих портів, і виходити з них. А пізніше Мінінфраструктури разом з АМПУ та прикордонною службою розробили механізм, який дозволяє міняти екіпажі в наших дунайських портах, навіть із моряками призовного віку. Зараз там можна було би добре заробляти. Але це сталося пізніше нашого рішення. І дізналися ми про це, коли поїхали з окупованих територій у різні міста та країни, отримали доступ до інформації та поновили зв’язок між собою.

Як не зупинитися

Навіть коли операційка знизилася, все одно діяльність тривала, адже є обов’язкові платежі: від нерезидента — за роботу судна (дисбури, паливо, зарплата екіпажу), як резиденту — треба платити зарплату колективу, податки, за зв’язок (щоб, крім пошуку сигналу, у людей не виникала проблема відсутності грошей на рахунку). У мене дивом з’явився зв’язок на один день — вдалося під’єднати генератор до вежі «Київстару», та з’явився інтернет. До цього у селищі днів десять не було електроенергії взагалі. Як і газу, і води… За цей день я зміг додзвонитися до гарячої лінії ПУМБу, щоб надати їм усі документи та приєднати клієнт-банк на мій телефон, щоб я замість бухгалтера міг здійснювати платежі. Це окрема історія: як написати листа, підписати його кільком людям, поставити печатку, надати в банк, і все це, коли люди в різних містах, де повітряні тривоги, поганий зв’язок і т.д. Потім знову не було зв’язку чотири дні. Коли зв’язок з’явився, перше, що я зробив — заплатив аванс людям за березень. Незрозуміло було хто де, хто може зняти ці гроші, а хто ні, але, може, коли з’явиться зв’язок, перерахує їх рідним. У мене не було відомостей на зарплату, тож усім відправив по 15 тис. гривень, крім себе та оператора у Бердянську. Вирішили, що іншим вони потрібніші.

Робочий кабінет Антона Шапрана в маріупольському офісі «Марітайм Логістікс».
Фото надано компанією

Вінницька прописка

Із 14 березня з Маріуполя розпочався масовий виїзд. Ми спочатку селили поряд із собою усіх, кого могли: родичів, кумів, знайомих і знайомих знайомих. Невдовзі стало ясно, що треба виїжджати з окупованої території. По селищу почали ходити днрівці, переписувати військовозобов’язаних до 60 років, з’ясовувати дані про нерухомість та автівки, інше майно, збирати фермерів: скільки зерна залишилося, скільки техніки, яку треба відправити на розбір завалів у Маріуполі. Я вирішив, що краще буду військовозобов’язаним в Україні. Нам пощастило виїхати через Бердянськ на Запоріжжя і далі вглиб України — до Вінниці.

Саме у цей час стало відомо, що є ризик «націоналізації» окупантами підприємств та компаній із маріупольською реєстрацією. І відповідно — існує ризик виникнення проблем із платежами. І якщо всередині України ще можна було їх проводити якийсь час — але щоразу пояснювати, що це платежі не до Маріуполя, а до України, не будеш. Крім того, у нас були платежі від нерезидентів, через іноземні банки як за наші судна, так і за судна, які ми агентували, за послуги з менеджменту. І ми розуміли, що для них Маріуполь у реквізитах платежу — це неконтрольована територія, «сіра зона», незрозуміло хто користуватиметься цими грошима.

Тому в перший же день після приїзду, коли ми трохи прийшли до тями після дороги, ми перереєстрували компанію у Вінниці. Це теж було не швидко: держреєстратори на той момент не працювали, усі реєстри закриті, весь день ми провели на телефонах у перемовинах із райдержадміністраціями, реєстраторами, управліннями юстиції, міністерством. Телефони зайняті, не відповідають, хтось розмовляє по другій лінії та інші моменти… Але якимось дивом ми все це подолали, дякуючи вінницьким дівчатам, які зрозуміли, що для нас це життєво важливо та терміново, і призначили нам перереєстрацію наступного ранку. Спасибі й рієлтору, який за день знайшов нам комерційну нерухомість у вигляді напівпідвалу з адресою, її господарям за те що, розуміючи, що нам не потрібен офіс у повному розумінні цього слова, здали нам її за символічні гроші. Після цього ми провели перереєстрацію, отримали нові електронні ключі для проведення звітності. На цьому робота з відновлення компанії в українській юрисдикції була, можна сказати, закінчена — керованість компанією була відновлена.

Ми йдемо вперед

Із цього моменту ми зайнялися тим, про що ви вже неодноразово писали раніше: про нашу любов до оптимізації, автоматизації, обліку, і що це важливо, потрібно і правильно. Буквально напередодні війни ми обговорювали з айтішниками, як перевести усі наші бази до хмарних сховищ, але не встигли це зробити, і все залишилося на серверах, які знищені. Але всі бухгалтерські проводки відновлені, в планах — на момент закінчення ремонту судна відновити звітність щодо нього з розбивкою за етапами руху. Ми мали таку систему, щоб розуміти, які витрати були заплановані і скільки реально вийшло на рейс, де змогли заощадити. Щодо аналітики фрахту, в якій ми були сильні, не побоюся це сказати, то зараз нашим айтішникам вдалося витягнути дані з пошти, хмарних сховищ, і ми починаємо рухатися далі, шукати нові джерела інформації. Усе це потрібно, щоб розуміти зміни на ринку, куди він рухається, щоб, коли ми братимемо судна в тайм-чартер, ми розуміли, скільки зможемо заробити на ньому не сьогодні, а за весь період, адже судна беруться або на пів року, або на «три плюс три» місяці. Тому частина людей працює у напрямі автоматичного розрахунку економіки флоту, який плануємо брати. Фінансисти відновлюють та збирають первинні документи, відновлюють звітність. Щодня я на зв’язку з суперінтендантом, і ми віддалено контролюємо ремонт судна, щоб його швидше завершити, вийти та продовжити роботу. З крюїнг-менеджером теж на зв’язку, щоб налагодити роботу із заміни частини екіпажу, у якої закінчуються терміни.

Тут також витрати зросли. Якщо раніше ми відправляли екіпаж автобусом чи найманим транспортом, і були лише разові перельоти, то зараз ми оплачуємо кожному авіаквиток зі Стамбула до того місця, яке вони вкажуть, де знаходяться їхні сім’ї. Але це робочі моменти. Головне — що всі виконали свої обов’язки і є заміна, яка готова продовжити працювати на судні та утримувати свої сім’ї.

Ми продовжуємо співпрацю зі своїм клієнтом і продовжуємо фрахтувати для нього судна там, де він розгорнув свою діяльність. І вже успішно зафрахтували чотири судна.

Після нашої перемоги ми плануємо відкрити новий офіс, скажімо, в Одесі. Сприяти колективу та мотивувати його для переїзду. І знову зібратися разом. Побачити один одного, обійняти та почати будувати нову успішну історію розвитку нашої компанії.

Репосты:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *