Історії на майбутнє. «До довоєнного рівня ще далеко, але ми відігруємо позиції». Розповідь керівника компанії «Краншип» Івана Ніякого

На п’ятий місяць війни спогади про перші дні і тижні здаються вже дуже далекими — концентрація подій надзвичайно висока й емоційно виснажлива. Ми продовжуємо цикл розповідей про те, як представники морської галузі України зустріли повномасштабну фазу війни з росією, що допомогло оговтатися від першого шоку і як вдалося адаптуватися до умов воєнного часу.

У сьогоднішній розповіді директор компанії «Краншип» Іван Ніякий поділився спогадами про роботу в гуманітарних та інфраструктурних штабах, спасіння екіпажу палаючого танкера в перші дні війни та розвиток бізнесу на Дунаї. 

«Я був на порозі серйозних змін»

Перші дні та тижні війни зараз здаються якимось сном. Начебто все це відбувалося в минулому житті, настільки сильним був стрес та шоковий стан. Я дивився заяву путіна напередодні початку повномасштабного вторгнення, коли він говорив про визнання «ДНР» та «ЛНР», і розумів, що це ще далеко не все. Надто довго він розповідав про те, що Ленін вигадав Україну і що такої держави взагалі немає. І я не міг повірити для себе, що в епоху розвитку технологій, міжнародного права, можлива така віроломна війна, геноцид, вбивство мирного населення, бомбардування міст у центрі Європи.

Коли почалася війна, я був вдома в Одесі. На 24 лютого я запланував відрядження до Києва для фінальної співбесіди з міністром інфраструктури на посаду першого заступника глави Морської адміністрації. Я вже зібрав речі та взяв гроші для оренди квартири неподалік Міністерства інфраструктури. Я був на порозі серйозних змін у житті. Насамперед — у кар’єрному плані. Будильник стояв на шосту ранку, але він не знадобився… Того ранку я прокинувся від звуків вибухів. Найперше  почав перевіряти телеграм-канали та новинні сайти — усі вже повідомляли про те, що нам оголосили війну, назвавши її якоюсь спеціальною операцією. Деякі канали змагалися в тому, хто більше налякає населення, і писали про те, що в Одесі вже висаджується ворожий десант, а до Ланжерона підходить флот росії.

Я підійшов до вікна і побачив, що всі люди тікають… Жінки, діти… Моторошний був стан. Я зрозумів, щоб не піддаватися паніці, треба заспокоїтися і виважено прийняти рішення. Насамперед, було необхідно забезпечити безпеку сім’ї та близьких. Тому першу годину я займався цим питанням. Поїздку до Києва я скасував і повідомив про це міністерство. Для себе особисто я прийняв рішення, що залишатимуся в Одесі доти, доки це буде можливо.

«Мені весь час здавалося, що я роблю мало, мало, мало… »

Буквально на третій день війни я потрапив до штабу, який забезпечував безперебійне постачання продуктів харчування і всім необхідним найбільші мережі супермаркетів — «Метро», ​​«Сільпо», АТБ та ін. Логістика одразу ускладнилася: було багато блок-постів, комендантська годину, не вистачало водіїв, деяких просто на блокпостах забирали у військкомати, машини забирали на потреби ЗСУ. Потрібно було навести лад, щоб усе працювало злагоджено. Десь два тижні у цілодобовому режимі відбувалася комунікація, і ми намагалися з нуля вибудувати ці процеси. Усе регулювалося в ручному режимі, доки не стало на рейки.

У нас зібралася гарна та ефективна команда на чолі з Олегом Вариводою. Я займався логістичною частиною. Коли постало питання, що потрібно вивозити продукти харчування, які залишилися в контейнерах у портах — підключили Віктора Берестенка, президента АМЕУ, Олександр Мащенко із Zernovoz.in.ua цілодобово шукав авто, Масі Найєм займався взаємодією з військовими. Диспетчерів ми взяли з «Краншипа», своїх людей дав «Рисоіл» та Облавтодор.

«Трансшип» повертає рятувальне судно «Сапфір» до України. Фото надано Іваном Ніяким

Потім було ще кілька штабів — і гуманітарний, і з інфраструктури, але вони вже вимагали не часу та витримки, а експертизи. Потрібно було зрозуміти, як краще відбудувати ті чи інші логістичні ланцюжки, які складнощі та проблеми з контролюючими органами, перепусткою на кордоні тощо.

Був період, коли я думав, що недостатньо ефективний. Я працював в одному штабі, у другому, я практично не спав, я мав режим абсолютної працездатності, але мені весь час здавалося, що я роблю мало, мало, мало… Я хотів одночасно йти на фронт, допомагати волонтерам та все інше. Але з часом я зрозумів, що мені потрібно вибрати той напрямок, в якому я краще і найбільше розуміюся — це логістика. І саме це виявилося дуже актуальним. Тому що гостро постало питання з вивезенням експортного зерна, яке дає практично половину надходжень валютної виручки до країни. Це питання першочергової важливості.

«Ми би рятували їх у будь-якому випадку, але робили би це з меншою налолегливістю та самопожертвою»

Банально звучить, але робота в штабах і «Краншипі» мені допомогла вийти з шокового стану, незважаючи на те, що з першого дня дуже багато процесів у компанії зупинилися. Частина флоту — плавкрани, буксири, баржі залишилася заблокованою в портах Великої Одеси. По можливості ми поставили їх до причалу на відстій. Єдине судно, що залишилося у нас на Банці Трутаєва — «Афіна», завантажене зерном. Поруч стояло ще одне, але вже не наше — «Принцеса Ніколь». На другий день російські військові кораблі підійшли і наказали обом суднам слідувати за ними, інакше вони випустять ракети. Нас відвели аж до Криму. Там зупинили, озброєні люди поклали весь екіпаж та почали проводити огляд. Хоча й оглядом це важко назвати — вони вивертали все, що тільки можна. На судні був вантаж китайського покупця, і, думаю, що саме це послужило тому, що судна відпустили. Обидва пішли вивантажуватися до Констанци. Але було дуже тривожно, насамперед, за людей, бо там весь екіпаж українці. На щастя, обійшлося. Сьогодні наша «Афіна» активно працює із зерном на рейді Констанци.

Того ж дня, коли забрали «Афіну», прилетіло в молдовський танкер «Міленіум Спіріт». Поруч були наші буксири, і ми врятували весь екіпаж із цього танкера. Потім з’ясувалося, що там усі 10 людей були росіяни. Ми би рятували їх у будь-якому випадку, згідно з міжнародним морським і гуманітарним правом, але якби знали заздалегідь, точно робили би це з меншою наполегливістю та самопожертвою.

Рятування екіпажу враженого російською ракетою судна «Міленіум Спіріт». Фото надано Іваном Ніяким

Щодо співробітників компанії, то в перші дні ми виплатили зарплату за два місяці, допомогли тим, кому потрібно було виїхати. Далі ми вже налаштовували віддалену роботу. В принципі, з урахуванням останніх локдаунів та карантинів, це було не нове для нас. Людей ми не скорочували, природно, що після двох місяців тих, хто найменше бере участь у процесах, ми перевели на 50% окладу. Часи важкі — доходи впали, флот заблокований.

Зараз, з урахуванням розвитку Дунаю, ми починаємо відновлюватися. До довоєнного рівня нам ще далеко, але відігруємо позиції, все більше людей включаються до процесів. Сподіваюся, що перемога не за горами і нам вдасться зберегти весь наш колектив і роботу.

Є хлопці, які пішли на фронт. Якщо говорити про нашу участь у гуманітарних питаннях — ми з першого дня прийняли рішення, що не виноситимемо це в публічну площину. У нас є контакт із ЗСУ та військовими адміністраціями, але ми не коментуємо ці питання і не піаримося на цю тему.

«За минулий місяць ми перевалили більше, ніж за весь минулий рік»

До речі, у нас є перевалочні потужності на Дунаї. Ми надаємо там повний цикл послуг: вантажно-розвантажувальні роботи, агентування, експедирування тощо. Працюємо з найбільшими зерновими компаніями та максимально сприяємо вивезенню агропродукції. В останні роки було складно розвивати цей напрямок та конкурувати з «великою водою». Але зараз термінал працює на 150% своєї продуктивності, а хочемо вивести на 200%. Насамперед — за рахунок планування та правильної постановки флоту, друге — підвищення інтенсивності праці та перехід на цілодобовий режим, залучення додаткових людей, регулювання подачі автотранспорту. Якщо говорити про наші потужності, то за минулий місяць ми перевалили більше, ніж за весь минулий рік, у червні — вдвічі більше, ніж у травні, а в липні плануємо зробити вдвічі більше, ніж у червні.

Сьогодні порти Дунаю вже вийшли на пікове завантаження, за підсумками минулого місяця було перевалено близько 1 млн тонн зернових. Тому подальше збільшення буде за рахунок якісних показників та роботи менеджменту — адміністрування Суліни та каналу Бистре, проведення та постановки суден, грамотного підвезення вантажів, боротьби з перевантаженістю доріг тощо.

Думаю, що і в перший рік після перемоги Дунай буде дуже затребуваним. Далі йому буде складно конкурувати з суднами, які вантажаться в портах Великої Одеси, але він точно збільшить свою привабливість вдвічі порівняно з тим, що було до війни, враховуючи, що сьогодні дуже багато вкладається в розвиток, вдосконалення вантажних потужностей, зберігання, підвезення та ін.

Але в найближчій перспективі, вважаю, що є шанс почати вивозити зерно з портів Великої Одеси. Загалом я скептично до цього ставлюся, але після звільнення Зміїного та відкриття каналу Бистре, передумови справді з’явилися. Звичайно, це буде пов’язане із серйозними ризиками. Буде складно знайти судно та екіпаж для такого рейсу. Як поведуть себе росіяни — теж передбачити неможливо. Думаю, що найближчим часом це питання також проясниться для всіх.

«Влаштовувати сварки всередині — зараз не час»

Війна виступила як лакмусовий папірець. Є ті, хто поводиться героїчно — хтось пішов воювати, їде за кордон, але для того, щоб перегнати машини, домовитися про постачання, хтось увесь час присвячує гуманітарним питанням, займається старими людьми, яких кинули, маленькими дітьми, притулками. Я за перший тиждень роздав усі заощадження, що мав. Багато хто продає машини, квартири, будинки і все, що є, і віддає на допомогу країні. Захоплююсь такими людьми.

Але деякі знайомі мене дуже розчарували своїми вчинками. Не беруся засуджувати тих чоловіків, які виїхали за кордон та сидять і дивляться на все збоку. Сьогодні суспільство настільки згуртувалось і ретельно працює для перемоги над нашим ворогом, що влаштовувати сварки всередині — зараз не час. Потрібно відкинути ці думки і робити все, щоб наблизити перемогу за всяку ціну. Я, звичайно, за кордон не поїду, хоча можливість така в мене є. І я знаю, що цією можливістю багато людей скористалися. Сьогодні керівники логістичних, зернових і транспортних компаній та й деяких інших галузей мають можливість офіційно отримати дозвіл на виїзд.

На закінчення скажу, що війна серйозно позначилася на моєму світовідчутті та світогляді, відбулася переоцінка цінностей та зміна векторів. Думаю, що дуже скоро це втілиться у конкретні дії та зміни у моєму житті.

Репосты:

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *